bumaga sterpit

радиосвязь

Є сніг вигнання і біліший попіл,       
є сніг мовчання вищий за сніги.
Є двері незачинених покоїв,
Є
  квіти незажитої біди.

Є серце саду, стиснуте морозом,
є місто стін і кров горобини,
є тиша слів, і тиша - за порогом,
свічадо нерозлитої води.

Є сад такий - шипшина й сніг печалі,
трилистя рук і висохлі вінки,
є вістря стріл котрі не відвертають
коли до нього схочеш увійти.

Две недели тому не стало Дмитрия Толмацкого.

Чи буває життя, чи тільки
мокнуть трави і гнеться віть,
горобиніє мідь осіння,
і на жорнах котиться світ?

Чи зовуть тебе розділити
хліб і сіль на овес й кукіль?
Розібрати, що скаже риба
переловлена в нові міхи?

Розділити: по мірі й числам,
кожен глечик і кожен сувій,
описати старі маслини,
і питання -- чого тобі?

Розділити на біле й чорне,
розібрати де храм де хлам.

Як воді залишають човен,
залишити усе словам.

Домашнее видео Сантима.

чи гасне дощ в осінніх ліхтарях
чи свічка у воді горить барокко       
не відрізнити смерті від життя               
незроблених від непочутих кроків
                               
не обертайся входячи в герби
і пил здержи у ветхості одежі
лисиці в ній ще брешуть на щити        
на пагорбі зеленому ще вершник

хоч тінь його не видно в цій порі
і сухість вуст його не зронить слова
переступи вогонь ручай поріг
звернися знівідкуди ні до кого
                                       
чого тобі з розкритими очима
чому осінні руки наче дощ
чому холоне листя за плечима
відлуння кораблів кораблетрощ
       

з'ініційовано читанням перекладу variable «Гармати» Філіпа Кінреда.

Є дивні творіння що їх називають дракони
в твоїй ойкумені що сплетена з осені кіс
і очі в них знаєш як біле цвітіння вербени
в них осінь драконів в намисті драконячих сліз

і дивишся в них так неначе далеку землю
в них хочеш побачить в дрижанні крила і вій
видіння недовге. -- ці стріли, ці погляди щезнуть
як зорі серпневі серпнево-тривожні твої
розсиплються жовто і тлінно укривши алеї
ходіння по листю ти знав не залишить слідів
дракони мовчать так і личить сторожі Едену
співають нечасто сухими устами без слів

співають а спів розриває їх тонкі легені
співають так тихо як тільки можливим було
співають що чорна у жалобі вишня
що острів далеко, що терпке й задушне вино
солодкої крові ще бродить в драконових жилах
ще папороть квітне в зачиненій їх голові
дракони співають їх голос нев'януча жимолость
віками співають деревами в сонній корі

як сосни стоять у чеканні чи фолу чи флоту
осіннього листя у темносмолистій воді
драконячі очі розумні проникливі очі
драконячі очі подібні на очі твої
це дивні істоти не знаєш чого у них більше
за маскою мудрості сховано жалість чи ні

на осені вістрях драконячі серця побліднуть
драконячі серця в цю осінь заплачуть -- в тобі

Лиш дві ріки що ти минаєш,       
ї знову більше не знайдеш --       
чи світить сонце, чи палає
багряний сад твоїх пожеж..

твій горобинний сад під осінь..
твій човен часу тихо став..
і ненародженій ще доньці,
твій сум нічого не сказав,

бо дві ріки лиш розділяють,
та жодну з них не перейдеш,
і кола, що зоставить камінь,
вода з собою забере,

і -- дві ріки, одну  -- дитинну,
тривогу тліючу одну,
що пустка рук -- лиш храм для пилу,
та другу -- стежку польову,

не перейдеш без смутку й жалю,
не сколихнувши тихих плес.

всього лиш дві ріки минаєш
чи хоч з одної із них п'єш?

про Жене ->>

цілком поміркований текст, коли про Жене.

Он учит кисть не ускользать с руки,
текти послушно словно кровь в аорте,
сжимая междуреченский тростник
травы бессмертья.

Следствие -- портрет. Едва ли нашей
жизни. Фиг грядущей. Скорее -- скважина,
живая плоть прорех, страдающая камера-обскура.

Он -- разновидность страха. И, входя,
-- входя как все, забывши оглянуться,
он поклонится праху и дверям,
своей картине, зеркалу Медузы.

Она -- картина только. И она,
пусть на примере девочки вбежавшей,
чей лен волос белее полотна,
есть связь и нить -- чужой судьбы
и нашей.