kontora_pishet

связь

Две недели тому не стало Дмитрия Толмацкого.

Чи буває життя, чи тільки
мокнуть трави і гнеться віть,
горобиніє мідь осіння,
і на жорнах котиться світ?

Чи зовуть тебе розділити
хліб і сіль на овес й кукіль?
Розібрати, що скаже риба
переловлена в нові міхи?

Розділити: по мірі й числам,
кожен глечик і кожен сувій,
описати старі маслини,
і питання -- чого тобі?

Розділити на біле й чорне,
розібрати де храм де хлам.

Як воді залишають човен,
залишити усе словам.

Домашнее видео Сантима.

чи гасне дощ в осінніх ліхтарях
чи свічка у воді горить барокко       
не відрізнити смерті від життя               
незроблених від непочутих кроків
                               
не обертайся входячи в герби
і пил здержи у ветхості одежі
лисиці в ній ще брешуть на щити        
на пагорбі зеленому ще вершник

хоч тінь його не видно в цій порі
і сухість вуст його не зронить слова
переступи вогонь ручай поріг
звернися знівідкуди ні до кого
                                       
чого тобі з розкритими очима
чому осінні руки наче дощ
чому холоне листя за плечима
відлуння кораблів кораблетрощ
       

з'ініційовано читанням перекладу variable «Гармати» Філіпа Кінреда.

Є дивні творіння що їх називають дракони
в твоїй ойкумені що сплетена з осені кіс
і очі в них знаєш як біле цвітіння вербени
в них осінь драконів в намисті драконячих сліз

і дивишся в них так неначе далеку землю
в них хочеш побачить в дрижанні крила і вій
видіння недовге. -- ці стріли, ці погляди щезнуть
як зорі серпневі серпнево-тривожні твої
розсиплються жовто і тлінно укривши алеї
ходіння по листю ти знав не залишить слідів
дракони мовчать так і личить сторожі Едену
співають нечасто сухими устами без слів

співають а спів розриває їх тонкі легені
співають так тихо як тільки можливим було
співають що чорна у жалобі вишня
що острів далеко, що терпке й задушне вино
солодкої крові ще бродить в драконових жилах
ще папороть квітне в зачиненій їх голові
дракони співають їх голос нев'януча жимолость
віками співають деревами в сонній корі

як сосни стоять у чеканні чи фолу чи флоту
осіннього листя у темносмолистій воді
драконячі очі розумні проникливі очі
драконячі очі подібні на очі твої
це дивні істоти не знаєш чого у них більше
за маскою мудрості сховано жалість чи ні

на осені вістрях драконячі серця побліднуть
драконячі серця в цю осінь заплачуть -- в тобі

Лиш дві ріки що ти минаєш,       
ї знову більше не знайдеш --       
чи світить сонце, чи палає
багряний сад твоїх пожеж..

твій горобинний сад під осінь..
твій човен часу тихо став..
і ненародженій ще доньці,
твій сум нічого не сказав,

бо дві ріки лиш розділяють,
та жодну з них не перейдеш,
і кола, що зоставить камінь,
вода з собою забере,

і -- дві ріки, одну  -- дитинну,
тривогу тліючу одну,
що пустка рук -- лиш храм для пилу,
та другу -- стежку польову,

не перейдеш без смутку й жалю,
не сколихнувши тихих плес.

всього лиш дві ріки минаєш
чи хоч з одної із них п'єш?

про Жене ->>

цілком поміркований текст, коли про Жене.

Он учит кисть не ускользать с руки,
текти послушно словно кровь в аорте,
сжимая междуреченский тростник
травы бессмертья.

Следствие -- портрет. Едва ли нашей
жизни. Фиг грядущей. Скорее -- скважина,
живая плоть прорех, страдающая камера-обскура.

Он -- разновидность страха. И, входя,
-- входя как все, забывши оглянуться,
он поклонится праху и дверям,
своей картине, зеркалу Медузы.

Она -- картина только. И она,
пусть на примере девочки вбежавшей,
чей лен волос белее полотна,
есть связь и нить -- чужой судьбы
и нашей.

Все что ни скажешь как дань окончанью,
трели сверчков что собой завершат
день захлебнутся в цветочном молчаньи
выцветшей розы, покинувшей сад.

Все что ни скажешь молчащей окраиной
станет, беспомощной связкой цитат,
утренней дымкой, распадом и радугой,
августа пылью и пылью в руках.

Все что ни скажешь с бездушьем ребенка
лишь подступающий медленный страх,
так пролетающих ласточек тени
в сердца закрытые гнезда стучат.

Все что ни скажешь молчанье ограды,
стой и смотри как плывут облака,
как на конвертах сверяют адрес --
остия, осень? -- всего в двух шагах.

Твой город -- нездешний, забудет что мойры
тебе накурлычат в июль,
садившийся в лодку к нездешнему Ною
плывущий под землю к нему

в ладони зовущие лунного гипса
чужим и чумным -- посмотри
все стены твои на восток от Египта
желты и в пшеничной пыли

оцепленый стражей от терций до вигиль
и мрамор его некрушим
от детства когда потерялись все игры
до выросших будто витрин

лишь скажешь ему что пришел ты и сразу
как влага фонтана и льва
его черепичные кровли и астры
все будут смотреть на тебя

как лето и дождь сквозь отдушины грома
им больше другими не стать
на твердь тротуарную выйдешь из дома
следы за собою терять

РОМАНСИК =)
       

        Ну сколько там еще осталось
        отсчитывать секунд секунд
        как уходящие трамваи
        мосты листвы пересекут
       
        надолго только кто их знает
        но эту память затая --
        лишь охранявшая вокзалы
        рыб пожелтевших чешуя

        пусть будет так но все же все же
        едва ль успеешь бросить ты       
        в решетки окон взгляд тревожный
        взгляд преходящей суеты       
               
        столь мимолетный и небрежный
        как с полки пыль его сотри
        каким ты стал за это лето
        не знаешь у себя спроси
               
        кого спроси случайных статуй
        брусчатых мостовых и луж
        свой остров сердца что итакой       
        и скиллой тоже -- кораблю

        и получив ответ -- прищурясь
        так лучше видить синеву
        шагни за ним все в ту же улицу --
        как в гераклитову реку.

И, перефразировав поэта, это  - хороший возраст.

        що проговорить нам стукіт сердець
        більш ніж опівніч
        перше із правил за ним і підеш
        в місто де інший

        птах неоперений білим пером
        срібла і слова
        мертвого місяця тінь під ребром
        знову і знову
       
        глиняна скроня розмокла ущент
        практика звична
        камінь в саду як парабола меж
        тих що не видно
       
        шлях у вигнання до вічних пустель       
        ім'я їм постіль
        терми термітів стоять під дощем
        літнім і досі
       

Сподвиг бывшего дарлинга на прочтение «Матисса».
Тот сказал, что о бомжах.

Пребываю в сомнении.

<>

Как будто: представление о саде,
шероховатости, неловкости в ветвях;
Как будто ткань дышащая рисунка
на бумажной поверхности, иначе
называя - теснота;
не выходя с пределов сновиденья
(условны знаки, бормотанье, речь),
порезы камней, пыль, вода и ветер
в его невыразимой простоте.

Но: тленен воздух сна, и колыбели
небытия незрим плетется шелк.

Попробуй разгадать его смещенья,
неуловимый сдвиг парящих крыл,
нефтеугольных сумерков свеченье,
возможность птицы и возможность тишины.

Кристалл возможности, поющий ожиданием,
струны неразделимой со смычком.
Губ отделенье от сознанья жажды,
и расставанье пальцев с тетивой.

Но: лишь ему поручено храненье
подкожных чисел и во рту цикад;
В нем сохраняют призрачность движенья
рассыпанное время и зерно.

Но: ветвь события еще качнется
дважды,
сомнений снимок переполнив серебром.
Когда однажды он очнется арфой
листвы, поющей в капле дождевой.

Еще не снятая с его лица повязка,
слюда рождений, затаивших смерть.
В нем становится воздухом и пламенем
цветка неуязвимый цикламен.

<>


        "Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

        "Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
       и земляничным вкусом черноты."

        "Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

        "Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
       поющие пустоты тростника."

        "Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

        "Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
       дыханье флейты обретающая кость."

--
апр 2009

где подбирающийся к горлу
кровавой вишнею закат
подумаешь ну разве горе
ну разве нечего терять


ту речь в суставах переломов
тот дом утопленник дождя
где ты проехал остановку
на перестроеный этаж


взбежавший в сумерке сюжета
(речь пролилася молоком)
звездой на лбу горящей эфы
колючим кормом и клубком


свернувшейся подсловной лимфой
(так львиным рвом срастает шов!)
так кровоточат дни и лифты
твоих неузнаных домов


там дождь что пустотою страшен
рябь пузырящихся стигмат
заката брошенные краски
и жалость больше не нужна

меж двух полукасаний светом
где темноты проступят швы
как черные побеги веток
из тела умерших зимы


как слова тень под сном неровным
как лес укутанный корой
зерном шиповника бесплотным
с летящим пухом на убой


им двум не выходить из лодки
где волны речи их реки
все больше вросшие в ладони
арто в артерии строки


плодом в саду упавшим летним
дождем и рыбьим серебром
развязанные леты ленты
и глаз с чешуйчатой слезой

Ієшуа турінських россінантів
юрба і місто мліють навесні       
і свято що роздарює таланти
і маршали щось пишуть по воді


укотрий раз найвеселіша драма
здирання сліз і підрахунок ран
веселий цвинтар личаківський ранок
вояцька гра з розділювання драхм


укотре кров артеріями вулиць
укотре сон - шумуюче вино
равві скажи коли кого здивуєш
обличчям і трояндовим вінком


оливним серцем гілкою едему
коли все місто наче п'яний сад
коли дерева на сторожі смерті
і крила у скляних вітрин дрижать